1906–1942
Олена Теліга
Поетеса, діячка ОУН
«Та собача мова - моя мова!» - так, за власною розповіддю, крикнула 1934 року в Празі поетеса, яка виросла серед російської мови. Відтоді Олена Теліга говорила лише українською. 1941 року вона очолила Спілку письменників у Києві, а 1942-го її стратили нацисти.
Ключові досягнення
- Вірші й публіцистика у «Віснику» Дмитра Донцова (з 1933); посмертна збірка «Душа на сторожі» (1946)
- Очолювала літературно-мистецьке товариство «Зарево» в Кракові (1939–1941)
- 1941 року в окупованому Києві очолила Спілку українських письменників і редагувала літературний тижневик «Літаври»
«Та собача мова - моя мова!»
Олена Шовгеніва народилася 1906 року в селі Іллінське під Москвою в родині інженера-гідротехніка Івана Шовгеніва (так подає Енциклопедія історії України; канадська Internet Encyclopedia of Ukraine називає 1907 рік і Санкт-Петербург). 1918 року родина переїхала до Києва, а 1922-го - до чеських Подєбрад. Олена виросла в російськомовному середовищі й українську, як писала 1928 року, знала «дуже недавно».
1934 року на вечірці в Празі хтось почав глузувати з української мови. За її власною розповіддю, яку надрукував «Вісник», Олена встала, вдарила кулаком по столу й крикнула: «Та собача мова - моя мова!» Відтоді, писала вона, говорила лише українською.
Поетеса «Вісника»
У 1923–1929 роках Олена навчалася в Українському високому педагогічному інституті в Празі, а 1926 року вийшла заміж за Михайла Телігу. У 1929–1939 роках Теліги жили у Варшаві, де вона вчителювала в українській школі. З 1933 року вона друкувала вірші й статті у «Віснику» Дмитра Донцова і бачила українську жінку рівноправною учасницею боротьби за незалежність. У грудні 1939 року Теліга вступила до ОУН і в Кракові разом з Олегом Ольжичем працювала в культурній референтурі, очолюючи мистецьке товариство «Зарево».
Київ, 1941
22 жовтня 1941 року вона прибула до окупованого нацистами Києва з похідними групами ОУН. Тут Теліга очолила Спілку українських письменників і редагувала «Літаври» - літературно-мистецький додаток до газети «Українське слово». За Енциклопедією історії України, вона врятувала від арешту поета Якова Гальперіна. Коли окупаційна влада закрила «Українське слово» й замінила його лояльним до себе «Новим українським словом», Теліга відмовилася співпрацювати. 9 лютого 1942 року гестапо заарештувало її в приміщенні Спілки.
Олену Телігу стратили в лютому 1942 року, найімовірніше, у Бабиному Яру; точна дата невідома. Її вірші вийшли окремою книжкою лише посмертно - збірка «Душа на сторожі» (1946).
Дискусії та оцінки
Теліга належала до ОУН і друкувалася у «Віснику» Донцова - головного ідеолога українського інтегрального націоналізму. Критики її вшанування, зокрема Український єврейський комітет, стверджують, що газета, з якою вона співпрацювала, була антиєврейською. 2017 року пам’ятник Телізі в Бабиному Яру, де нацисти розстріляли й десятки тисяч євреїв, відкрили попри заперечення комітету. Прихильники вшанування наголошують, що вона відмовилася співпрацювати з окупантами й загинула від рук нацистів. Оцінка її ролі в окупованому Києві залишається предметом дискусій.
Як її пам’ятають
1992 року в Бабиному Яру встановили хрест на її пам’ять, а з того ж року українська громадськість щороку вшановує її там 21 лютого. Пам’ятна таблиця є й у Подєбрадах, де вона навчалася. Водночас її постать показує, наскільки складно пам’ятати про війну, у якій перетиналися різні трагедії.
