Володимир Дрозд

Катастрофа на двадцять років

1968 року журнал «Вітчизна» надрукував роман молодого письменника «Катастрофа». Він гостро показував, як людина втрачає себе і сенс життя, коли все навколо підпорядковане комуністичній ідеології. Після цього роман заборонили видавати на двадцять років. Його автором був Володимир Дрозд.

Хлопець із Чернігівщини

Дрозд народився 1939 року в селі Петрушин на Чернігівщині, у селянській родині. Батька забрали на фронт, і три роки сім’я не мала від нього жодної звістки, а коли Володі минуло вісім, померла мати. Першими книжками для малого стали підручники старших сестер. До школи в сусідньому селі він за будь-якої погоди ходив вісім кілометрів туди й назад. Один із його предків мав прізвисько Семирозум: сільський майстер змайстрував літальну машину з полотняними крилами, стрибнув із клуні й приземлився у вишняку. «Семирозум» - так називається і повість Дрозда (1967).

Одразу після школи, 1959 року, Дрозд став журналістом районної газети, потім працював у молодіжних виданнях. 1962 року, у 23 роки, він видав першу збірку оповідань «Люблю сині зорі», і того ж року його прийняли до Спілки письменників. Київський університет він закінчив лише 1968-го. Його дружиною стала поетеса Ірина Жиленко.

Від перших оповідань Дрозд писав «химерну прозу»: у ній реальне поєднується з уявним, а давні українські небилиці, перекази, вірування й легенди оживають по-новому, як-от у повісті «Ирій» (1974). Його зараховують до найпомітніших прозаїків-шістдесятників разом із Григором Тютюнником і Євгеном Гуцалом, а «Катастрофу» й повість «Маслини» - до зразків гострої сатири. Водночас пишуть, що під час репресій проти шістдесятників він перейшов на офіційні позиції, не чинивши особливого опору.

За бунтарство - в найдальший гарнізон

Коли Дрозд уперше прийшов до військкомату, начальник переглянув його справу й сказав: «Тобі, хлопче, ніколи не служити в армії… У тебе лишилося сорок відсотків зору».

На початку 1963 року Дрозда звільнили з роботи за бунтарство проти канонів соціалістичного реалізму. Того ж року його поклали до психіатричної лікарні «для дослідження» - і, як записала в щоденнику Ірина Жиленко, «навіть не в нервове відділення, а до психічних». Друзі здійняли скандал, щоб його звідти забрати. А потім, попри поганий зір, його таки призвали. Уже на пересильному пункті в Таращі Дрозд розгорнув свою справу й побачив лист з обласного військкомату: «за будь-яку ціну відправити В. Г. Дрозда до армії, і - в найдальший гарнізон…». Він відслужив усі три роки - спершу в Забайкаллі, потім у Чернігові.

Білий кінь серед череди

Найвідоміша новела Дрозда - «Білий кінь Шептало» (1969). В алегоричній формі вона показує, як під тиском системи яскрава особистість перетворюється на частку сірої, слухняної череди. Ця тема - як тоталітарне суспільство нівелює людину й робить її частиною натовпу - проходить через усю його прозу.

У 1982–1985 роках Дрозд був головним редактором журналу «Київ», який допомагав створювати. Журнал швидко став відомий сміливими публікаціями заборонених творів українських авторів. У 1991–1999 роках Дрозд був заступником голови Національної спілки письменників України. 1992 року він отримав Шевченківську премію за роман-епопею «Листя землі». Це хроніка українського села за ціле століття, від 1880-х до 1980-х років, і склав її Дрозд зі свідчень людей, які десятиліттями записував і збирав, зокрема від земляків із Петрушина на Чернігівщині та Халеп’я на Київщині. Помер у Києві 23 жовтня 2003 року.

Чому це важливо сьогодні

Володимир Дрозд показав, як тиск системи перетворює яскраву особистість на частину сірої маси, і назвав це вголос, коли про таке не годилося писати. Його «химерна проза» повернула в сучасну літературу давні українські легенди, перекази й вірування. Він написав 14 романів, 17 повістей і майже 300 оповідань, новел та есеїв, а «Білого коня Шептала» включили до шкільної програми для 8 класу. Його білий кінь Шептало - нагадування кожному читачеві, що залишатися собою інколи вимагає мужності. А «Катастрофа», яку двадцять років не можна було видавати, показує, яку силу має чесне слово. «Листя землі» ж зберегло для нас голоси його земляків за ціле століття.