1931–2011
Михайлина Коцюбинська
Літературознавиця-шістдесятниця
Вона воліла віддати партквиток, ніж зректися ідеалів. Михайлина Коцюбинська, літературознавиця-шістдесятниця і племінниця Михайла Коцюбинського, майже 20 років не мала права друкуватися, а потім першою в Україні видала книжку Василя Стуса.
Ключові досягнення
- Книжка «Етюди про поетику Шевченка» (написана в 1960-х, видана 1990)
- Упорядниця першої в Україні книжки Василя Стуса «Дорога болю» (1990)
- Голова редколегії зібрання творів Стуса; його листи вийшли там з її коментарями
- Національна премія імені Тараса Шевченка (2005) за двотомник «Мої обрії»; орден княгині Ольги III ступеня (2006)
Квиток чи ідеали
1966 року Михайлину Коцюбинську виключали з Комуністичної партії. Її спитали, про що вона думатиме, коли покладе на стіл партійний квиток. Вона відповіла: колись вірила в ідеали, і якщо треба вибирати, то ідеали лишить собі, а квиток віддасть. Так вона й зробила.
Дівчинка з музею
Михайлину назвали на честь дядька, письменника Михайла Коцюбинського. Вона народилася 1931 року у Вінниці, і, як їй розповідали, в тій самій кімнаті, що й він. Її батько Хома, брат письменника, створював там музей Коцюбинського, а згодом ще один, у Чернігові. Усе життя Михайлина намагалася, за її словами, «імені цього не зганьбити». Вона закінчила Київський університет і стала науковицею Інституту літератури, а 1959 року - кандидаткою філологічних наук: досліджувала, як побудовано вірші Шевченка. А ще перекладала вірші: 1962 року вийшли її переклади канадської поетеси Полін Джонсон (Текагіонвейк), а 1993-го - збірка Жака Превера, більшість віршів у якій переклала вона. В інституті вона познайомилася з аспірантом Василем Стусом. Великий вплив на неї мали шістдесятники Євген Сверстюк та Іван Світличний, а дружила вона з Аллою Горською і Ліною Костенко.
Протест і двадцять років тиші
Під час показу фільму «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 року вона приєдналася до протесту проти арештів української інтелігенції. Вона передруковувала і поширювала самвидав, зокрема працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». 1968 року підписала «Лист 139-ти» проти арештів, і того ж року її звільнили з інституту. Майже рік її ніде не брали на роботу, і вона жила з перекладів з польської, англійської та французької. Місце редакторки у видавництві «Вища школа» знайшлося тільки після того, як до ЦК Компартії України звернулася знайома канадська комуністка Марія Скрипник. Там Коцюбинська працювала аж до 1987-го, а її наукові праці не друкували.
1972 року КДБ кілька місяців поспіль викликав її на допити. Від неї домагалися публічного каяття, але вона не піддалася. На суді над Стусом вона дала йому високу позитивну характеристику. 1976 року слідчий наприкінці допиту спитав, що вона робитиме, коли піде від нього. «Піду у ванну і довго митиму руки», - відповіла вона.
Стусова «сестра»
Коцюбинська писала листи друзям у неволю. Стус із заслання називав її сестрою і вкладав для неї листівки в листи до дружини. В одній написав: «Михасю, якщо в день народження ти побачиш, що до тебе схиляється небо, то знай, що це зробив я». Після його загибелі вона впорядкувала «Дорогу болю» (1990), першу книжку Стуса в Україні, а потім очолила колектив, що видав зібрання його творів; дві книги шостого тому в ньому - його листи з її коментарями. Цю працю вона вважала найважливішою у своєму житті. Разом із Валентиною Чорновіл вона впорядкувала й том листів у 10-томному зібранні творів В’ячеслава Чорновола. Листи вона досліджувала й як науковиця: про епістолярну творчість її книжки «Зафіксоване і нетлінне» (2001) і «Листи і люди» (2009).
Михайлина Коцюбинська померла 7 січня 2011 року в Києві.
Чому це важливо сьогодні
Михайлина Коцюбинська двічі обрала ідеали замість безпеки: коли віддала партквиток і коли не покаялася на допитах КДБ. За це вона заплатила майже двадцятьма роками мовчання, але не перестала працювати для українського слова. Багато що з того, що ми сьогодні читаємо зі Стуса, дійшло до нас через її руки. Її життя показує, що навіть коли тебе не друкують, можна зберегти для інших голос, який влада хотіла заглушити.
