1931–1980
Григір Тютюнник
Новеліст-шістдесятник
Своє перше оповідання він надрукував російською, а став одним із найпомітніших українських прозаїків-шістдесятників. Григір Тютюнник писав новели про село з гумором і рідкісним знанням мови, хоча друкували його неохоче й нещадно критикували.
Ключові досягнення
- Збірки новел «Зав'язь» (1968), «Деревій» (1969), «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978)
- Повісті для дітей «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979); премія імені Лесі Українки (1980)
- Екранізація повісті «Климко» (1983)
- Посмертно - Державна премія УРСР імені Тараса Шевченка (1989)
Мова - душа народу
Перше оповідання Григора Тютюнника вийшло 1961 року російською мовою. Російською він писав і листи до брата, письменника Григорія Тютюнника, автора популярного роману «Вир». Брат учив його працювати над реченням і викидати зайві слова, а ще переконував: «Тільки знай, братику, мова - душа народу». Григір послухав, і всі наступні твори писав українською.
Слюсар, радист, учитель
Він народився 1931 року в селі Шилівка на Полтавщині. 1937 року його батька репресували. Підлітком Григір вивчився на слюсаря, працював на заводі в Харкові, у колгоспі, на будівництві на Донеччині, а в 1951–1955 роках служив радистом на флоті. Потім закінчив вечірню школу й Харківський університет і викладав у вечірній школі на Луганщині.
Новели, які не любили критики
Переїхавши до Києва, Тютюнник працював у редакціях і на кіностудії, видав збірки новел «Зав’язь», «Деревій», «Батьківські пороги», «Крайнебо». Його оповідання про сучасне село вирізнялися колоритним побутом, знанням мови й психології людей і соковитим гумором. Він і перекладав, зокрема твори Василя Шукшина і Рудольфа Еріха Распе - автора історій про барона Мюнхгаузена. Його зараховують до найпомітніших прозаїків-шістдесятників, разом із Володимиром Дроздом і Євгеном Гуцалом: їхня проза була вільна від приписів соцреалізму.
Та друкували Тютюнника неохоче, а кожен новий твір нещадно критикували. Деякі так і не вийшли за його життя. Для дітей він написав повісті «Климко» і «Вогник далеко в степу», за які 1980 року отримав премію імені Лесі Українки.
Зацькований і доведений до розпачу, у ніч на 6 березня 1980 року Григір Тютюнник наклав на себе руки в Києві. Йому було 48 років. Повість «Житіє Артема Безвіконного» лишилася незавершеною, а 1989 року письменникові посмертно присудили Шевченківську премію.
Чому це важливо сьогодні
Григір Тютюнник почав як автор російських оповідань, а став одним із майстрів української новели, бо зрозумів, що душу народу можна передати лише його мовою. Його оповідання зберегли живу мову і характери українського села, яке він знав зсередини. Він писав правду про людей, навіть коли за це нещадно критикували. Його шлях показує, що повернутися до рідної мови ніколи не пізно і що саме вона може зробити письменника великим.
