Всеволод Петрів - Знай своїх

З усіх полків, які українізували на фронті, у січні 1918 року до Києва дістався лише один, і зібрав його полковник Всеволод Петрів. Згодом він став генералом і військовим міністром УНР, а в еміграції написав спогади про армію Української революції.

Полк, який дійшов до Києва

Чи знали ви, що з усіх полків, які українізували на фронті, у січні 1918 року до Києва дістався лише один? Його зібрав Всеволод Петрів. Він народився 1883 року в Києві (за іншими даними, на Чернігівщині) у родині військового. Закінчив у Петербурзі Павлівське військове училище й Миколаївську військову академію, а в Першу світову війну був полковником і начальником штабу дивізії.

Гайдамаки

Після революції 1917 року Петрів узявся українізувати війська Західного фронту. З українців 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії він сформував Гайдамацький полк імені Костя Гордієнка. Полк дістався Києва й узяв участь у вуличних боях із більшовиками. Навесні 1918 року кінні гайдамаки під його командуванням звільняли від більшовиків Лівобережжя і ходили в Кримський похід Запорізького корпусу.

Генерал і міністр

У 1919 році Петрів очолив військову юнацьку школу в Житомирі, потім командував Волинською групою військ. У серпні–листопаді 1919 року він був військовим міністром УНР, а 1920-го - начальником Генерального штабу й інспектором піхоти. Він отримав звання генерал-хорунжого.

Історик в еміграції

Від листопада 1920 року Петрів жив в еміграції: спершу в таборі інтернованих вояків Армії УНР у Каліші, а з 1923 року в Празі. Там він викладав в Українському високому педагогічному інституті й писав праці з української воєнної історії. Його «Спомини з часів української революції (1917–1921)» вийшли у Львові в чотирьох частинах. Від 1929 року Петрів співпрацював з Організацією українських націоналістів, а 30 червня 1941 року став військовим міністром в уряді Ярослава Стецька. Останні роки він прожив у Німеччині, в Аугсбурзі, де й помер 1948 року.

Чому це важливо сьогодні

Всеволод Петрів показав, що навіть у хаосі розпаду імперії можна зібрати з українців у чужій армії військо для власної держави і привести його туди, де воно було потрібне. Він боронив Київ і будував армію УНР, а коли війну було програно, не облишив її справи: пояснював і записував, як ця армія воювала. Завдяки таким людям українці знають історію свого війська зсередини, від тих, хто його творив. Кожен, хто сьогодні вчиться в історії, щоб краще боронити країну, іде його слідом.