Михайло Омелянович-Павленко

Армія в «трикутнику смерті»

Наприкінці 1919 року армія УНР опинилася в пастці. Її затиснули на невеликому клапті Волині між Любаром, Острополем і Чорторией, а вояків косив тиф. Історики називають це місце «трикутником смерті». За оцінками, із 17–20 тисяч людей битися могли лише близько чотирьох тисяч.

5 грудня 1919 року командувачем армії став генерал Михайло Омелянович-Павленко: наказ про це видав Симон Петлюра. Наступного дня, 6 грудня, армія вирушила в Перший зимовий похід. Помічником командарма і одним з ініціаторів походу був Юрій Тютюнник.

Козацький рід із Тифліса

Михайло Павленко народився 1878 року в Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія) у родині старовинного козацького роду. 1912 року він додав до прізвища родове «Омелянович». Він закінчив військове училище в Санкт-Петербурзі, воював у російсько-японській і Першій світовій війнах, де його двічі поранили, і дослужився до полковника гвардії.

Наприкінці 1916 року він очолив школу прапорщиків в Одесі. З перших днів революції 1917 року він підтримав український рух, хоча української мови тоді не знав: і виріс, і служив він поза Україною. Навесні 1917 року на демонстрації на честь Центральної Ради полковник вів свою школу під синьо-жовтим прапором. Він допомагав українізувати військові частини, був одним із засновників Одеської військової громади, а згодом командував гарнізоном Катеринослава. За Української Держави він командував дивізією в Полтаві й отримав звання генерал-хорунжого.

Командарм галичан

У грудні 1918 року повстанці Директорії заарештували його як «гетьманського генерала». Звільнили його після того, як голова місії Західноукраїнської Народної Республіки Лонгин Цегельський домовився з Петлюрою, і генерала відпустили на службу до ЗУНР. З грудня 1918 до червня 1919 року він очолював Українську галицьку армію: переформував її і зробив боєздатною. Після об’єднання армій УНР і ЗУНР він виконував особливі доручення в штабі Головного отамана Петлюри й командував Запорізьким корпусом.

П’ять місяців у тилу ворога

Замість фронту армія пішла рейдом по тилах противника. Цей похід тривав п’ять місяців, до 6 травня 1920 року. Навесні українські частини вирушили на захід, на з’єднання з польським фронтом, і 1920 року воювали проти більшовиків разом із польським військом. Серед частин армії, якою він тоді командував, була й 6-та Січова стрілецька дивізія Марка Безручка. Вважають, що Зимовим походом командарм урятував армію від остаточної катастрофи.

Учасників походу нагородили орденом «Залізний хрест за Зимовий похід і бої» - єдиною бойовою відзнакою Армії УНР. Знак №1 отримав командарм Омелянович-Павленко, №2 - Юрій Тютюнник.

Генерал у вигнанні

Після інтернування армії УНР у Польщі генерал жив у Каліші й Тарнові, а з 1924 року в Празі. Там він викладав, очолював Союз українських ветеранських організацій і 1925 року був серед засновників Музею визвольної боротьби України. До Другої світової війни музейна збірка налічувала близько мільйона одиниць. Після Другої світової війни жив у Німеччині та Франції, був військовим міністром уряду УНР в екзилі. Михайло Омелянович-Павленко помер 29 травня 1952 року в Парижі й похований на кладовищі Пер-Лашез.

Чому це важливо сьогодні

Перший зимовий похід, який очолив Омелянович-Павленко, показав: навіть армія в пастці, де до бою здатні лише кілька тисяч, може не скласти зброї й воювати далі. Вважають, що саме цей похід урятував армію УНР від остаточної катастрофи, і 1920 року вона ще билася за Україну. Генерал вів у бій і галичан, і наддніпрянців: зробив боєздатною Українську галицьку армію й командував армією УНР. А в еміграції подбав, щоб ця боротьба не зникла з пам’яті: допоміг заснувати в Празі музей і сам написав її історію. Його приклад нагадує, що навіть із найгіршої пастки є вихід для тих, хто не опускає рук.