Володимир Винниченко

Його п'єси ставили театри Європи, а сам він очолив перший уряд України. Письменник Володимир Винниченко був одним із лідерів Української революції, головою Генерального секретаріату й Директорії УНР; його ліві погляди досі викликають суперечки.

Драматург, який очолив уряд

Що спільного між п’єсами, які ставили театри Європи, і першим урядом України? Обидва - справа рук Володимира Винниченка.

Він народився 1880 року в селянській родині в селі Веселий Кут під Єлисаветградом (нині в межах Кропивницького). Навчався на юридичному факультеті Київського університету, але 1902 року його відрахували за політичну діяльність. Винниченко став одним із керівників Української соціал-демократичної робітничої партії, а в 1907–1914 роках жив в еміграції. Його перші оповідання захоплено зустріли Іван Франко і Леся Українка. У 1910-х роках він став популярним письменником, а його п’єси ставили українські, російські та європейські театри.

Від Центральної Ради до Директорії

1917 року Винниченко разом із Михайлом Грушевським очолив український національний рух: став заступником голови Центральної Ради, а потім головою Генерального секретаріату - першого українського уряду. Він був автором або співавтором усіх чотирьох Універсалів. Певний час обстоював федеративний союз із Росією, але в січні 1918 року підтримав незалежність, проголошену IV Універсалом.

За гетьмана Павла Скоропадського Винниченко був в опозиції, а в листопаді 1918 року очолив Директорію УНР, яка підняла повстання проти гетьмана і взяла владу. Уже в лютому 1919 року він вийшов з Директорії: Антанта, на підтримку якої розраховував уряд, не хотіла бачити на чолі УНР соціаліста. Директорію очолив Симон Петлюра.

Художник із Мужена

В еміграції Винниченко оголосив про перехід на комуністичні позиції, а 1920 року вів у Москві переговори з більшовиками. Йому запропонували посаду наркома закордонних справ радянської України, але не пустили до політбюро, і він знову виїхав за кордон. Від 1925 року жив у Франції, згодом у садибі в Мужені біля Канн. Там він писав романи, розробляв філософію «конкордизму» (гармонії людини з собою, суспільством і природою) і намалював близько сотні картин. 1933 року надіслав відкритого листа до політбюро ЦК КП(б)У на знак протесту проти Голодомору. 1941 року відмовився співпрацювати з нацистською окупаційною владою і кілька тижнів провів у концтаборі. Помер у Мужені 1951 року.

Дискусії та оцінки

Політичні погляди Винниченка оцінюють по-різному. «Енциклопедія історії України» зазначає, що він вважав себе марксистом, але зазнав значного впливу західного лібералізму й коливався між самостійницькою платформою та ідеєю української радянської республіки. Критики згадують його федералістські погляди 1917 року і переговори з більшовиками 1920 року, коли він, за словами «Енциклопедії сучасної України», хотів «одягти більшовизм в українську одежу». Ті, хто його захищає, наголошують, що ключовою його вимогою була незалежна соборна Україна, що він відмовився від посад без реального впливу, а згодом гостро критикував централізаторську політику більшовиків і публічно протестував проти Голодомору.

В еміграції звучали й гостріші звинувачення: назва книжки Петра Солухи (Нью-Йорк, 1973) прямо закидає Винниченкові й Микиті Шаповалу, що вони йшли «по допомогу до Москви - до Леніна». Неоднозначно сприймали і його прозу: ідею «чесності з собою» з однойменного роману сучасники критикували як крайній індивідуалізм і аморальність. У СРСР від 1930-х років його твори були заборонені.

Чому це важливо сьогодні

Винниченко очолював перший уряд України й був співавтором Універсалів Центральної Ради, зокрема IV Універсалу, що проголосив незалежність УНР. Його архів зберігається в Колумбійському університеті в Нью-Йорку, а 2021 року вийшла англомовна збірка його п’єс «Disharmony and Other Plays».