Юрій Тютюнник

Отаман зі Звенигородщини

Юрій Тютюнник, якого всі звали Юрком, народився 1891 року в селі Будище на Звенигородщині (нині Черкаська область), у селянській родині. У Першу світову війну він був прапорщиком, його двічі поранили. 1917 року Тютюнник поринув в український військовий рух і став членом Центральної Ради.

Навесні 1918 року земляки обрали його кошовим отаманом Вільного козацтва Звенигородщини. Улітку він був одним із керівників Звенигородського повстання проти австро-німецьких військ і гетьманської влади. Його заарештували, і на волю він вийшов лише в грудні 1918 року, коли гетьманську владу повалили.

Від Григор’єва до Зимового походу

На початку 1919 року Тютюнник очолив штаб отамана Никифора Григор’єва, загони якого тоді воювали на боці червоних, і розробив план, як вибити війська Антанти з Херсона та Одеси. Потім він підтримав повстання Григор’єва проти радянської влади. Після його поразки Тютюнник із невеликим загоном перейшов до армії УНР.

У грудні 1919 року він став помічником командувача армії Михайла Омеляновича-Павленка і одним з ініціаторів та організаторів Першого зимового походу.

Другий зимовий похід

1921 року Симон Петлюра доручив Тютюнникові створити Партизансько-повстанський штаб, щоб підготувати загальне повстання проти радянської влади. У жовтні 1921 року Тютюнник став командувачем Української повстанської армії. На початку листопада близько 1500 вояків вирушили з Польщі в Україну.

Похід закінчився трагічно. Біля села Базар на Житомирщині головну групу оточили. Близько 400 вояків загинули, понад 500 потрапили в полон. 359 полонених, які відмовилися перейти до Червоної армії, розстріляли. Сам Тютюнник із невеликим загоном пробився назад до Польщі.

Пастка ДПУ

Радянська таємна поліція (ДПУ) вигадала підпільну «Вищу військову раду», яка нібито кликала Тютюнника очолити повстання. У ніч на 16 червня 1923 року він перейшов Дністер і потрапив до рук чекістів. Після цього він погодився співпрацювати. Він писав листи до емігрантів, нападав у них на Петлюру, а 1924 року видав спогади «З поляками проти Вкраїни», в яких змалював діячів УНР переважно темними фарбами. Його дружину й дітей перевезли в радянську Україну.

У Харкові Тютюнник викладав у школі червоних старшин і працював із кіностудією ВУФКУ. Разом із Майком Йогансеном він написав сценарій фільму «Звенигора», який переробив і зняв Олександр Довженко, а у фільмі «ПКП» зіграв самого себе.

12 лютого 1929 року Тютюнника знову заарештували й вивезли до Москви. У грудні колегія ОДПУ засудила його до смерті, а 20 жовтня 1930 року його розстріляли. Реабілітували генерала лише 1997 року.

Дискусії та оцінки

Тютюнника оцінюють дуже по-різному. Дехто сьогодні подає його як героя. Інші пам’ятають, що після 1923 року ДПУ використовувало його у своїх цілях: його спогади й листи мали пропагандистський ефект проти еміграції. Ще в грудні 1923 року Петлюра казав, що політична нестійкість Тютюнника для еміграції не таємниця, а 1925 року літературознавець Сергій Єфремов у щоденнику різко засудив його спогади як брехливі.

Історики нагадують і про тиск: родина Тютюнника фактично стала заручницею ДПУ. Документи з його кримінальної справи, оприлюднені 2021 року, показують, що й тоді він критично порівнював радянську владу з царською. Філософ і історик Петро Кралюк пише, що Тютюнника не варто ні виставляти героєм, ні робити злочинцем: це трагічна постать.

Чому це важливо сьогодні

Син селянина зі Звенигородщини став одним з ініціаторів Першого зимового походу й командувачем повстанської армії в Другому, і його шлях показує, що на боротьбу за Україну тоді піднімалися люди з простих селянських родин. Водночас його історія показує, як радянські спецслужби боролися з українською еміграцією не лише зброєю, а й пастками та пропагандою, обертаючи тиск на людину і її родину проти всієї спільноти. Розуміти, як працювали ці прийоми, допомагає розпізнавати їх і сьогодні. А доля 359 вояків, розстріляних під Базаром за відмову перейти до Червоної армії, нагадує, якою була ціна цієї боротьби.