1880–1938

Василь Верховинець

Композитор, дослідник народного танцю

Композитор / музикант, Танцівник / хореограф

1935 року гопак, поставлений на його музику, здобув першу премію на міжнародному фестивалі в Лондоні. Василь Верховинець - композитор і диригент, автор перших українських підручників народного танцю й дитячої «Весняночки». 1938 року його розстріляли в Києві.

Ключові досягнення

  • Підручники «Українські народні танці» (1913) і «Теорія українського народного танка» (1919): 41 танцювальний рух і власний спосіб запису танцю
  • Повний запис весільного обряду в селі Шпичинці (1912): 140 пісень і 70 мелодій; виданий як «Українське весілля» (1914)
  • Збірник дитячих ігор і пісень «Весняночка» (1925): 210 ігор, 226 пісень і мелодій
  • «Триколінний гопак» на власну музику (разом із Л. Жуковим): перша премія на Міжнародному фестивалі народного танцю в Лондоні (1935)
  • Один із засновників і балетмейстер Харківського театру музичної комедії (1929)
  • Постановка (разом із В. Литвиненком) балету М. Вериківського «Пан Каньовський» у Харківському театрі опери та балету (1931)
  • Романси й солоспіви на слова Лесі Українки, Івана Франка, Максима Рильського

Як гопак переміг у Лондоні?

1935 року в Лондоні відбувся Міжнародний фестиваль народного танцю, і першу премію там здобув український «Триколінний гопак». Поставили його Василь Верховинець і Л. Жуков, а музику написав сам Верховинець. За цим успіхом стояли десятиліття праці людини, яка написала перші підручники українського народного танцю.

Зі сцени - до науки

Верховинець (справжнє прізвище - Костів) народився 1880 року в селі Старий Мізунь у Галичині, нині на Івано-Франківщині. Закінчив Самбірську учительську семінарію, співав, грав і керував хором у Руському народному театрі у Львові. У 1906–1915 роках у театрі Миколи Садовського він був актором, хормейстером, хореографом і диригентом, а 1908 року закінчив у Києві музично-драматичну школу Миколи Лисенка. У 1915–1917 роках диригував і ставив танці в Товаристві українських артистів, де грали Марія Заньковецька й Панас Саксаганський.

1912 року Верховинець повністю записав весільний обряд у селі Шпичинці: 140 весільних пісень і 70 мелодій. Того ж року це весілля поставили в театрі Садовського, а 1914-го запис вийшов друком як «Українське весілля». Він написав перші українські етнохореографічні підручники: «Українські народні танці» (1913) і «Теорія українського народного танка» (1919). У «Теорії» він описав 41 танцювальний рух, створив власний спосіб записувати танець і обґрунтував, що український класичний балет можна будувати на народному танці.

Пісні для дітей і для сцени

У 1920-х і на початку 1930-х Верховинець викладав у Полтаві. Для дітей він уклав «Весняночку» (1925): 210 народних ігор і 226 пісень і мелодій. Він записав 300 народних пісень, писав романси й солоспіви на слова Лесі Українки, Івана Франка, Максима Рильського і аранжував патріотичні пісні, як-от «За Україну» Ярослава Ярославенка й «Шалійте, шалійте, скажені кати» Анатоля Вахнянина. 1929 року він став одним із засновників і балетмейстером Харківського театру музичної комедії, а 1931-го поставив у Харківському театрі опери та балету разом із В. Литвиненком «Пана Каньовського» Михайла Вериківського - перший український національний класичний балет. У 1930–1937 роках він разом із дружиною Євгенією Долею керував створеним ними жіночим хоровим театралізованим ансамблем «Жінхоранс».

Арешт

Верховинця заарештували, звинувативши в належності до підпільної «націоналістичної» організації. 11 квітня 1938 року його розстріляли в Києві. Згодом його посмертно реабілітували.

Чому це важливо сьогодні

Верховинець перетворив народний танець, який передавали від людини до людини, на знання, яке можна вивчати з книжки й ставити на сцені. Його підручники й записи дали українській хореографії власну основу, а «Весняночка» вчила дітей гратися й співати українською. Гопак, який здобув першу премію в Лондоні, показав, що український танець може гідно змагатися на світовій сцені. Його вважають основоположником школи народного танцю України й усієї діаспори, яку продовжили, зокрема, Павло Вірський і Василь Авраменко. Кожен, хто вчить і танцює український танець, спирається на те, що він зібрав і описав.