Іван Дзюба - Знай своїх

У залі на 800 місць він заговорив про таємні арешти, і це був один із перших публічних протестів проти репресій у СРСР. Іван Дзюба, критик-шістдесятник і автор праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», згодом став міністром культури й Героєм України.

Ключові досягнення

Праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965) - самвидавний маніфест українського шістдесятництва

Публічний протест проти арештів української інтелігенції на прем'єрі «Тіней забутих предків» (Київ, 4 вересня 1965)

Промова в Бабиному Яру на 25-ті роковини розстрілів (29 вересня 1966)

Міністр культури України (1992–1994), академік НАН України (1992), співголова редколегії Енциклопедії сучасної України

Монографія «Тарас Шевченко. Життя і творчість» (2005); Шевченківська премія (1991), Герой України (2001)

800 місць і кілька десятків тих, хто встав

4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі «Україна» показували прем’єру фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Зал на 800 місць був повний. Іван Дзюба вийшов до глядачів і розповів про таємні арешти молодої української інтелігенції. Щоб заглушити його, увімкнули гучномовці, а В’ячеслав Чорновіл і Василь Стус закликали зал підвестися на знак протесту. За спогадами очевидця, встали 50–60 людей. Але відкритий протест відбувся: це був один із перших публічних протестів проти політичних репресій у СРСР.

Критик, який не мовчав

Дзюба народився 1931 року в селі Миколаївка на Донеччині, закінчив Донецький педагогічний інститут і аспірантуру Інституту літератури в Києві. Він став одним із речників шістдесятників, покоління, до якого належали Ліна Костенко і Василь Симоненко. Його виступи на вечорах пам’яті Шевченка, Лесі Українки і Симоненка мали широкий розголос, а з журналу «Вітчизна» його звільнили за «ідеологічні помилки». 29 вересня 1966 року в Бабиному Яру він виступив проти офіційного й побутового антисемітизму.

Лист до ЦК, який прочитав світ

Наприкінці 1965 року Дзюба надіслав керівникам УРСР працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Він показав, як під гаслами «інтернаціоналізму» влада русифікує Україну, і закликав повернутися до ленінської національної політики, яку, на його думку, спотворив великодержавний шовінізм. Праця розійшлася в самвидаві, вийшла на Заході кількома мовами й стала маніфестом українського шістдесятництва. 1972 року Дзюбу виключили зі Спілки письменників і заарештували, а 1973-го засудили до 5 років ув’язнення. Того ж року, після публічного покаяння, його помилували; реабілітували 1991 року.

Друге життя

Наприкінці 1980-х Дзюба повернувся до громадського життя: став одним із засновників Народного руху України, у 1992–1994 роках був міністром культури, з 1992-го академіком НАН України. Він очолював Комітет з Національної премії імені Тараса Шевченка і був співголовою редколегії Енциклопедії сучасної України, для якої написав, зокрема, статтю про Миколу Зерова. Написав книжку про Миколу Хвильового і монографію «Тарас Шевченко. Життя і творчість» про Тараса Шевченка. Помер у Києві 22 лютого 2022 року, за два дні до повномасштабного вторгнення Росії.

Дискусії та оцінки

Найсуперечливіший епізод біографії Дзюби - покаяння 1973 року. Після засудження він написав публічне зречення своїх поглядів, і в листопаді 1973 року його звільнили. Частина дисидентів, зокрема Валентин Мороз і Леонід Плющ, різко засудила його за це. Згодом вийшла його книжка «Грані кристала» про літератури народів СРСР. Енциклопедія українознавства розцінює її як відмову від «Інтернаціоналізму чи русифікації?»; Енциклопедія сучасної України натомість пише, що в цих дослідженнях він «начебто для обстоювання ідей інтернаціоналізму» прагнув показати непотворене обличчя кожного народу. У незалежній Україні Дзюба знову став одним з найавторитетніших інтелектуалів.

Чому це важливо сьогодні

«Інтернаціоналізм чи русифікація?» досі залишається одним з найважливіших текстів про русифікацію України. А історія Дзюби показує, що одна людина зі словом може кинути виклик системі.