Олекса Тихий

Чому його називали «Голосом Донбасу»?

Багато дисидентів, що походили з Донбасу, згодом перебиралися до Києва. Олекса Тихий не поїхав: він усе життя лишався на рідній Донеччині й обстоював там українську мову, тому його й прозвали «Голосом Донбасу». Він народився 27 січня 1927 року на хуторі Їжівка біля Костянтинівки в селянській родині. Навчався в сільськогосподарському і транспортному інститутах, а закінчив філософський факультет Московського університету. Уперше його засудили ще 1948 року, за критику виборів з єдиним кандидатом, але вирок зробили умовним.

Учитель усіх предметів

Тихий став учителем у школах Запорізької та Сталінської (нині Донецької) областей і викладав історію, українську мову, фізику, математику. Він пропонував узяти один клас і самому вести в ньому всі предмети, але такої школи йому не дозволили. Коли 1956 року СРСР увів війська в Угорщину, Тихий надіслав до ЦК КПРС лист протесту, а на вчительській конференції відкрито критикував радянську школу. У лютому 1957 року його заарештували й засудили до семи років таборів. У неволі він здружився з Левком Лук’яненком.

Робітник, який писав про мову

Після звільнення 1964 року до школи його вже не пустили, і він працював робітником. Водночас Тихий писав для самвидаву статті про зросійщення Донбасу. Наприкінці 1972 року він надіслав голові Президії Верховної Ради УРСР статтю «Думки про рідний Донецький край». У ній він відповідав собі на питання «Для чого я?»: щоб жив його народ і щоб Донеччина давала не лише вугілля, сталь і пшеницю, а й українських фахівців, поетів, композиторів та акторів. А ще він уклав збірку висловлювань про мову і словник мовних покручів, тобто спотворених слів.

Гвинтівка на горищі

У листопаді 1976 року на запрошення письменника Миколи Руденка Тихий став одним із засновників Української Гельсінської групи, яка вимагала від СРСР дотримуватися прав людини, обіцяних у Гельсінських угодах. За місяць КДБ обшукав його дім і знайшов на горищі старий німецький карабін: його сховав там хтось інший багато років тому. На початку лютого 1977 року Тихого заарештували за «антирадянську агітацію» і «незаконне зберігання зброї». За словами сина, йому пропонували емігрувати, але він відмовився: «Моє місце тут, а не за кордоном». Про арешт Руденка й Тихого занепокоєння висловила комісія Конгресу США, яка стежила за виконанням Гельсінських угод. Суд над ними влаштували не в Києві, а в маленькій Дружківці, щоб про процес менше говорили. Тихого як «особливо небезпечного рецидивіста» засудили до десяти років таборів особливого режиму і п’яти років заслання.

Вуса, які він не збрив

У таборах у Мордовії, а згодом у Пермській області Тихий не корився: брав участь у протестах політв’язнів, і його постійно карали. Разом зі священиком Василем Романюком він написав лист «Історична доля України», у якому висловив сподівання на незалежність України. Наглядачі вимагали, щоб він збрив козацькі вуса; він відмовлявся, і їх щоразу зістригали машинкою. «Якщо сьогодні поступлюся в цьому – завтра завимагають ще чогось», - казав він співкамерникам. Від 1983 року він тяжко хворів, а належного лікування не мав. Олекса Тихий помер у тюремній лікарні в Пермі в травні 1984 року, у 57 років.

Повернення

Тіло синові не віддали, і Тихого поховали на табірному цвинтарі. 19 листопада 1989 року його останки разом з останками Василя Стуса і Юрія Литвина перепоховали на Байковому кладовищі в Києві; труни супроводжували близько 30 тисяч киян.

Чому це важливо сьогодні

Олекса Тихий обстоював українську мову там, де її витісняли найсильніше, і не поїхав звідти, навіть коли йому пропонували волю за кордоном. Він показав, що Донбас - це українська земля з українськими людьми, які мають право на свою мову, школу й культуру. За це він заплатив волею і життям, але не поступився навіть у дрібниці. Його думка, що кожна людина живе для того, щоб жив її народ, і сьогодні звучить як заклик. Кожен, хто говорить українською там, де це нелегко, продовжує його справу.