нар. 1934
Михайло Косів
Шістдесятник, народний депутат
Цензори вирізали з усього накладу журналу сторінку, де він назвав Шевченка творцем української національної ідеї. Михайло Косів очолював львівський клуб «Пролісок», не поступився генералові КДБ у тюремній розмові, а в незалежній Україні працював над Декларацією про суверенітет і Конституцією.
Ключові досягнення
- Президент львівського клубу творчої молоді «Пролісок» (1963–1965)
- Член редколегії самвидавного журналу «Український вісник» (1970–1972)
- Співзасновник Товариства української мови і Народного руху України; сприяв відновленню УГКЦ
- Народний депутат України п'яти скликань (1990–2006, 2007–2012); голова Комітету з питань культури і духовності (1994–1998)
- Працював над Декларацією про державний суверенітет України (1990) і над 40 статтями Конституції України (1996)
- Книжки «Про Україну» (1990), «Вернімося до джерел» (1996, 2004), «Двоязичіє чи без'язичіє?» (1998)
- Заслужений діяч мистецтв України (1995), орден «За заслуги» 3-го ступеня (2005)
Сторінка, яку вирізали
Уявіть: наклад журналу вже надрукований, і цензори наказують вирізати з кожного примірника одну сторінку. 1964 року, до 150-річчя Тараса Шевченка, молодий львівський філолог Михайло Косів написав для журналу «Жовтень» статтю «Віч-на-віч з Кобзарем». У ній він назвав Шевченка творцем не лише літературної мови, а й української національної ідеї. Цензори помітили це речення, коли наклад, за спогадами автора до 60 тисяч примірників, уже був готовий. Сторінку вирізали й вклеїли нову, без небезпечних слів. А за два місяці повну статтю видали за кордоном, і її зачитало Радіо Свобода.
Як розквітнув «Пролісок»
Косів народився 1934 року в селянській родині у Вільхівці на Івано-Франківщині. Він вивчав філологію у Львівському університеті й писав дисертацію про Івана Франка. 1962 року до Львова приїхали київські шістдесятники, і за їхнім прикладом місцева молодь заснувала клуб «Пролісок». Його президентом став Косів. Сюди приходили брати Михайло і Богдан Горині, Іван Гель, Ірина та Ігор Калинці, Григорій Чубай. Тут читали вірші, вшановували репресованих митців, а постановка Шевченкових «Гайдамаків» сколихнула Львів.
Розмова з генералом
1965 року за кордоном вийшла і по Радіо Свобода прозвучала ще одна його праця, про Шевченка і Франка. 27 серпня агенти КДБ затримали Косова біля університету й відвезли до тюрми на Лонцького. За його спогадами, взимку в’язня повезли до самого голови КДБ УРСР, генерала Нікітченка. Той вимагав публічно виступити проти націоналістів і Радіо Свобода. Косів відмовився. Він згадує, що за нього заступився поет Павло Тичина: звернувся до першого секретаря компартії України Петра Шелеста, а той - до Нікітченка. У березні 1966 року Косова звільнили через хворобу і брак доказів, але шлях у науку закрився.
Машинка на дні озера
З 1969-го Косів два десятиліття працював у львівському музеї старовинної зброї «Арсенал». Водночас разом з В’ячеславом Чорноволом і Ярославом Кендзьором він входив до редколегії самвидавного «Українського вісника». Коли в січні 1972 року Чорновола заарештували, Косів з Атеною Пашко випустив шостий номер, який той устиг підготувати. Друкарську машинку утопили в озері, щоб вона не дісталася КДБ. Чорновіл на допитах узяв усе на себе й назвав Косова серед непричетних. Від арешту Косова вберегло це і два місяці в лікарні, але друкуватися йому заборонили на 15 років.
Від Руху до Конституції
Наприкінці 1980-х Косів став одним із засновників Народного руху України, а 1990 року - народним депутатом. Він працював над проєктами Декларації про державний суверенітет, ухваленої 16 липня 1990 року. Вранці 19 серпня 1991-го, коли в Москві стався путч, Косів написав звернення до жителів Львівщини: обрані народом депутати не підкорятимуться самопроголошеній владі. На телебачення його не пустили, тож він зачитав текст на нараді вчителів. Люди переписали звернення, і воно розійшлося областю. Згодом Косів працював і над Конституцією: з її 161 статті він доклав руку до 40.
Чому це важливо сьогодні
Михайло Косів пройшов шлях від самвидаву до основ незалежної держави: Декларації про суверенітет і Конституції. Він показав, що слово, яке цензори вирізали з журналу, все одно доходить до людей. Клуб, який він очолював, став школою для покоління, що потім виборювало свободу. Кожен, хто вголос називає речі своїми іменами, коли від нього вимагають мовчати, продовжує його справу.
