1849–1930
Олена Пчілка
Письменниця, етнографка, видавчиня
Її часто згадують лише як маму Лесі Українки й сестру Михайла Драгоманова. Але Олена Пчілка й сама була письменницею, етнографкою і видавчинею: збирала волинські вишивки, видала перший в Україні жіночий альманах і вісім років випускала журнал «Рідний край».
Ключові досягнення
- «Український народний орнамент» (1876) - праця, що виросла з вишивок, зібраних на Волині; згодом «Українські узори» (1912, 1927)
- Збірка поезій «Думки-мережанки» (1886); оповідання «Товаришки», «Світло добра і любові», «Півтора оселедця»
- Разом із Наталією Кобринською видала альманах «Перший вінок» (1887)
- Редакторка й видавчиня журналу «Рідний край» (1906–1914) і дитячого додатка «Молода Україна» (1908–1914)
- П'єси для дітей; переклади й переспіви Овідія, Міцкевича, Ґете, Андерсена, Гюґо
- Членкиня-кореспондентка Всеукраїнської академії наук (1925; за іншими даними, 1927)
Не лише «мама Лесі»
Хто така Олена Пчілка? Багато хто відповість: мама Лесі Українки. Але вона була й письменницею, і дослідницею народного мистецтва, і видавчинею. Ольга Драгоманова народилася 1849 року в Гадячі на Полтавщині в родині поміщика. Її старшим братом був Михайло Драгоманов. У 1861–1866 роках вона навчалася в Києві в пансіоні для дівчат і жила в брата, під впливом якого склався її світогляд. Він привів її до київської «Громади», таємного українського товариства, де вона познайомилася з композитором Миколою Лисенком і письменником Михайлом Старицьким.
Вишивки з Волині
1868 року Ольга вийшла заміж за Петра Косача, теж члена «Громади», і переїхала з ним до Звягеля (тоді Новоград-Волинський). 1871 року в них народилася донька Лариса, майбутня Леся Українка; загалом у Косачів було шестеро дітей. На Волині Ольга записувала народні пісні, обряди й звичаї і збирала зразки вишивок. 1876 року вийшла її праця «Український народний орнамент». Згодом родина жила в Луцьку і в селі Колодяжному.
Українською - про все
Пчілка почала з перекладів, а з 1883 року друкувала власні вірші й оповідання у львівському журналі «Зоря». 1886 року вийшла її перша збірка поезій, «Думки-мережанки». Героями її оповідань стали освічені люди її часу. Так вона хотіла довести, що українською можна писати не лише про побут, природу й кохання, а й про складні філософські, соціальні й політичні питання. 1887 року разом із Наталією Кобринською вона видала у Львові «Перший вінок», перший в Україні жіночий альманах.
«Рідний край»
Наприкінці 1890-х років Косачі оселилися в Києві. 1905 року Пчілка була серед делегатів української інтелігенції, які в Петербурзі домагалися скасування заборони українського друку й шкіл. У 1906–1914 роках вона редагувала й видавала журнал «Рідний край», а з 1908 року ще й дитячий додаток до нього, «Молода Україна». Для дітей вона писала вірші, казки й п’єси, як-от «Весняний ранок Тарасовий» (1914); деякі з них грав дитячий аматорський театр, який вона заснувала. Вона також перекладала Овідія, Міцкевича, Ґете, Андерсена й Гюґо і писала спогади про Миколу Лисенка та Михайла Драгоманова.
Останні роки
На початку XX століття Пчілка втратила сина Михайла (1903), чоловіка (1909) і доньку Лесю (1913). Вона переїхала до Гадяча й перенесла туди редакцію «Рідного краю». 1920 року більшовики заарештували її в Гадячі за «контрреволюційні» виступи. Після звільнення вона жила в Могилеві-Подільському, а згодом повернулася до Києва й працювала в етнографічній комісії Всеукраїнської академії наук, яка обрала її членкинею-кореспонденткою. Олена Пчілка померла в Києві 4 жовтня 1930 року. Її поховали на Байковому кладовищі поруч із Лесею.
Чому це важливо сьогодні
Олена Пчілка довела, що українська мова годиться не лише для пісень про село, а й для розмови про найскладніші питання свого часу. Вона записала й вивчила волинські вишивки, пісні й обряди, і ця праця допомогла зберегти їх як частину української культури. Разом із Наталією Кобринською вона дала українським письменницям власну книжку, а журналом для дітей показала, що любов до своєї мови починається з дитинства. Саме в такій родині виросла Леся Українка. Кожен, хто сьогодні пише українською про науку, політику чи філософію, продовжує справу, за яку вона боролася.
