Микола Лукаш - Знай своїх

1973 року він попросив посадити його у в'язницю замість засудженого друга, Івана Дзюби. Його прозвали українським Дон Кіхотом. Микола Лукаш переклав «Фауста», «Декамерон» і «Дон Кіхота» з близько 20 мов, хоча жодного разу не побував за кордоном.

Ключові досягнення

Переклади з близько 20 мов: «Фауст» Гете, «Пані Боварі» Флобера, «Декамерон» Боккаччо, «Дон Кіхот» Сервантеса (завершив Анатолій Перепадя, 1995)

Поезія Бернса, Шіллера, Гайне, Верлена, Аполлінера, Лорки; «Трагедія людини» Мадача; оперні лібрето, зокрема «Дон Жуан» Моцарта

Повернув у мову багато слів XVII–XVIII століть і ввів нові слова

Картотека для словника української мови, за задумом повнішого від словника Грінченка

1973 року запропонував відбути ув'язнення замість Івана Дзюби; виключений зі Спілки письменників (поновлений 1987)

Премія імені Максима Рильського (1988); посмертно - премія імені Миколи Зерова (1993)

Лист, від якого його відмовляли

Чому перекладача «Дон Кіхота» самого прозвали українським Дон Кіхотом? 1973 року засудили до ув’язнення Івана Дзюбу, автора праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Микола Лукаш написав керівникам Радянської України, що вирок несправедливий, і попросив дозволу відсидіти замість Дзюби: сам він живе самотньо, а в Дзюби сім’я і слабке здоров’я.

Друзі, серед них Григорій Кочур, відмовляли його: Дзюбі це не допоможе, а йому зашкодить. Лукаш відповідав: «Я роблю це для самого себе». Він пообіцяв подерти лист, але відніс його до Спілки письменників.

Хлопчик, який довго мовчав

Лукаш народився 1919 року в Кролевці на Сумщині, у родині вчителів. Заговорив він так пізно, що батьки думали, ніби він німий. Розповідають, що перші слова хлопчик вимовив ромською, коли пожив у ромському таборі, хоча, може, це лише легенда. Школярем, за спогадами, він вивчив ідиш за написами на надгробках і газетами вчителя. Навчання в Київському університеті перервала війна, і з 1943 року він воював. 1947-го закінчив Харківський інститут іноземних мов і кілька років викладав мови в Харкові.

Угорська за три місяці

Уявіть суд у таборі для полонених. Троє німців звинуватили в крадіжці угорця, і йому загрожував розстріл, а говорив він лише рідною мовою. За спогадами знайомої, тоді покликали Лукаша. Той за три місяці вивчив угорську зі словником і радіоприймачем, перекладав на суді, і угорця виправдали.

«Дуже українською»

Лукаш перекладав з близько 20 мов: «Фауста» Гете, «Пані Боварі» Флобера, «Декамерон» Боккаччо, вірші Бернса, Гайне й Аполлінера. Мови він вивчав самотужки і жодного разу не був за кордоном: його не випускали. Він вважав, що «дуже іспанського» Сервантеса треба перекладати «дуже українською». Тож у його «Дон Кіхоті» з’явилися кептарик і полонини, а вірші Лорки, написані галісійським діалектом, заговорили гуцульською говіркою. Лукаш повертав у мову забуті слова XVII–XVIII століть і вигадував нові. Лірику Верлена він переклав разом із Максимом Рильським і Кочуром.

Ціна одного листа

Лист за Дзюбу дорого коштував Лукашеві. Його вивели з редакції журналу «Всесвіт», погрожували психіатричною лікарнею, а 12 червня 1973 року виключили зі Спілки письменників. Понад десять років його не друкували. Кілька відважних друзів підгодовували його й передавали гонорари за його переклади, видані під чужими іменами. Біля під’їзду довго чергував міліціонер, який не пускав гостей. Удома в Лукаша були тільки ліжко, стіл і книжки: щоб їх помістити, він навіть викинув усе з кухні. Опала підірвала його здоров’я, але каятися він не став.

Словник, повніший за Грінченків

Роками Лукаш збирав картотеку для словника української мови, який мав бути повнішим за словник Бориса Грінченка. До Спілки його повернули 1987 року, вже тяжко хворим, а 29 серпня 1988-го він помер у Києві. Його «Дон Кіхота» 1995 року завершив інший перекладач. Кочур казав, що такі люди, як Лукаш, народжуються, мабуть, раз на кілька століть, і як поліглотові з ним хіба що Агатангел Кримський міг би позмагатися.

Чому це важливо сьогодні

Микола Лукаш довів, що українською можна передати і Гете, і Боккаччо, і Сервантеса так, ніби вони писали для нас. Його переклади й сьогодні відкривають українським читачам світову класику рідною мовою. Він показав, що мова - це скарб, який треба збирати слово за словом, навіть коли за це нічого не платять. А лист за Дзюбу нагадує: солідарність - це готовність самому стати поруч із тим, кого карають несправедливо. Кожен, хто перекладає, пише чи заступається за друга, продовжує справу «українського Дон Кіхота».