1884–1961
Олександр Білецький
Літературознавець, академік
Він сміявся з тих, хто бачив в українській літературі лише «провінційний варіант» російської, і ставив її поряд зі світовими. Олександр Білецький, академік і директор Інституту літератури одним із перших підтримав нову генерацію письменників 1920-х.
Ключові досягнення
- Огляд «Двадцять років нової української лірики» (1924) і статті про нову прозу 1920-х
- Один із засновників Харківського театру казки, згодом театру юного глядача
- Директор Інституту літератури АН УРСР (1939–1941, 1944–1961), академік АН УРСР (1939) і АН СРСР (1958)
- Статті про місце української літератури серед літератур світу, про Шевченка і слов'янський світ, світове значення Франка
- Редактор двотомної «Історії української літератури» (1954–1957) і хрестоматії давньої української літератури
- Понад 600 праць; на його честь названо премію за літературно-мистецьку критику
Провінція чи світ?
Чи справді українська література - лише «провінційний варіант» російської? Так подавали її в імперії та в СРСР, і з таких «мисливців за впливами» відкрито кпив академік Олександр Білецький. Він народився 1884 року поблизу Казані в родині ґрунтознавця, а виріс у Харкові. 1907 року закінчив Харківський університет, де отримав золоту медаль за дослідження німецької легенди про Фауста.
Театр і вертеп
Після революції Білецький керував репертуаром і відділом історії театру Всеукраїнського театрального комітету та був серед засновників Харківського театру казки, згодом театру юного глядача. Український вертеп він назвав українською формою світового лялькового театру.
Хто першим помітив нових письменників
У 1920-х Білецький став одним із перших критиків нової української літератури. Його огляд «Двадцять років нової української лірики» (1924) став віхою, а в статті про прозу 1925 року він одним із перших помітив Юрія Яновського й Петра Панча. Він вітав Майка Йогансена, Григорія Косинку та інших молодих авторів, чиї шляхи невдовзі жорстоко обірвали репресії, а Миколу Хвильового назвав «основоположником справжньої нової української прози». Для антології античної літератури він запрошував Миколу Зерова: «без Зерова у цій справі не обійтися».
Українська література серед світових
Білецький пережив терор 1930-х, не зазнавши арешту. 1939 року він став академіком і директором Інституту літератури, яким керував, з перервою на війну, до смерті. Наприкінці 1950-х він писав про місце української літератури серед літератур світу, про Шевченка і слов’янський світ та світове значення Франка. Його статті про Нечуя-Левицького, Грінченка й Щоголева спростовували догми про письменників, яких таврували «буржуазними націоналістами». В аспірантурі в нього вчилася Михайлина Коцюбинська, а в Харкові - Юрій Шевельов. Помер Олександр Білецький 2 серпня 1961 року в Києві.
Дискусії та оцінки
Білецький працював під тотальним ідеологічним тиском. На початку 1930-х він помітно перейшов до вульгарного соціологізму й формально відмежувався від ідей мовознавця Олександра Потебні, коли «потебнянство» почали цькувати. Перший том «Історії української літератури» (1954), співредактором якого він був, дотримувався сталінської концепції української культури, а в томі про радянський період оминули багатьох заборонених і репресованих письменників. Водночас дослідники зазначають, що марксистські догми він приймав здебільшого на словах, у конкретному аналізі залишався науковцем і не брав участі в обов’язковому цькуванні «формалістів».
Чому це важливо сьогодні
Білецький ставив українську літературу поряд зі світовими й доводив, що вона не провінція, а рівноправна частина світової культури. Він одним із перших підтримав письменників 1920-х, яких згодом знищили, і зберіг їхні імена в історії літератури. Його учні, як-от Михайлина Коцюбинська, стали голосом шістдесятників, а премію його імені за літературну критику отримав і Іван Дзюба. Кожен, хто читає українських класиків як частину світової літератури, продовжує його справу.
